Щоб пам’ятали

3 квітня Борису Степанишину виповнилося б 83 роки. У цей день традиційно всі рівненські та київські Степанишини збиралися в затишних оселях у Рівному на вул.16 Липня, а потім на Київській. Подарунки, слова вдячності від дружини, дітей та внуків були завжди в нашій родині доброю традицією. Збираємося ми цього дня й далі, але вже без іменинника, який спочив навічно чотири роки тому. Дякувати Богу, старанням патріотів Василя Червонія, Олега Ковальчука, Степана Жданюка, Мирослава Семаніва та всього депутатського корпусу Рівненської обласної ради були виділені кошти, і зусиллями родини та архітектора Миколи Краська постав нарешті пам’ятник на могилі Бориса Степанишина, освячений о.Миколою. Є тепер куди прийти й помолитися за упокій його душі.

Сьогодні, до дня народження Бориса Степанишина, ми друкуємо його статтю про вишиванку, яку він до безтями любив, як, зрештою, і все українське.

Хочу все-таки вірити, що з часом і величезна спадщина видатного вченого буде належно оцінена – і конференції його імені проводитимуть, і твори перевидаватимуть, і на добре слово не поскупляться.

Сергій Степанишин.

Чому я ношу вишиванку?

Було це в першій декаді вересня цього року. Іду я з лекцій в педінституті, а назустріч мені прямує літній чоловік. Порівнявшись зі мною, чолов’яга, пильно глянувши на мене, враз несподівано зупинився і, доїдаючи мене виряченими очиськами, вигукнув несамовито: «Ти што? Что за чучело ти надєл?!»

Сумніву не було: вибух обурення і лють москаля викликала моя вишиванка. Признаюся: я розгубився від цього спалаху ненависті і, здається, нічого цій вражій личині не відповів.

П’яний чи несповна розуму? — подумалось мені. Та ні, не п’яний, бо горілчаним духом від «старшого брата» не відгонило, а підозра в його психічній неповноцінності теж відпала, оскільки я миттю пригадав приблизно такі ж спопеляючі погляди багатьох інших людей на мою скромну особу, коли я був у вишиванці. А у вишиваній сорочці я ходжу дуже часто, інколи цілими тижнями, тим паче, що, кохаючись у них, маю тих вишиванок аж шість (одну з них мені вишила знаменита рівненська майстриня цього пречудового ремесла-мистецтва пані Вероніка Велігурська).

Можливо, я б і не писав цієї статті, коли б справа була лише в негативному ставленні до вишиванок (як і до всього українського національного) з боку північно-східної народності. Але треба визнати, що вряди-годи й від українців я ловив здивовані погляди у бік вишиванки. З деким із них я намагався заводити про це розмову. І що ж? На жаль, втішного мало. Одні сказали мені: «Так, це справді мистецтво, це, безперечно, гарно, але то вже віджило, бо що не говоріть, це — патріархальщина, яка залишилася лише для сцени, вистави, концерту тощо». Інші погоджувались зі мною, що то таки наше, рідне, українське, але ж, казали вони, не в будень, щодня вишиванку зодягати — для цього є, мовляв, свято, принаймні неділя.

Гаразд, хай буде хоч на свято. В одну літню неділю виходжу на майдан у центрі міста; постоявши чверть години, заходжу до церкви, а після служби Божої прямую до читального залу найбільшої в області бібліотеки, де над книжками сидять студенти з усіх шести рівненських вузів і з багатьох технікумів та училищ. Розглядаюсь навсібіч, але вишиванок щось не густо; на майдані побачив дві, в церкві три, в бібліотеці — жодної. І це на сотні, сотні людей. Менше десятої одного відсотка.

Особливо тривожно, що прадавніх вишиванок цурається молодь. Майже кожного року запрошують мене колишні мої студенти на ювілейні зустрічі, присвячені закінченню вузу. За ці чверть століття побачив я якихось п’ять-шість вишиванок. Ну, а щоб побачити таке диво на лекції — де там! Правда, в позаминулому році на практичних заняттях з методики викладання української літератури, на котрих дівчата давали умовні уроки, я з радістю побачив на них і вишивані блузки, і вишивані руїнники під квіти.

Кожного року у вересні-жовтні-листопаді я приходжу до практикантів у школи, буваю на сотнях уроків, але за ВСІ роки жодного разу у вишиванці учня не бачив. Ну, гаразд, це були будні. Але скільки було вечорів, конкурсів, учнівських читацьких конференцій! Те саме.

А ще не так давно, коли я вчителював у селі Підзамче, що в Радивилівському районі, на засідання гуртка, на літературно-музичний вечір, навіть на 2-3 дні Великодня хлопці, всі як один, приходили у вишиванках. За дівчат уже не кажу — кожна з них наче змагалась, щоб до свята вишити ще одну, ще кращу блузку. Так було ще пару десятків літ тому, і так швидко настала разюча переміна.

Шкода! Адже українська вишиванка разом з рушником — це споконвічний оберіг духовного життя нашого етносу. Наші предки свято вірили, що вишиванка, закодований в її орнаментах глибокий зміст, котрий передавався від покоління до покоління (як і згаданий рушник, як і писанка, як і тризуб, як і посаджена перед вікнами тополя чи явір), оберігає людину від усього лихого і сприяє щасливій долі. У той орнамент наші прадіди вклали не тільки красу ліній та барв, не тільки багатство та розмаїття рослинного світу — льону, барвінку, волошки, айстр, калини, тернини, а й народні уявлення, вірування, ідеали, свої високі духовні устремління.

Вишивані чоловічі сорочки й жіночі блузки і взагалі все орнаментоване від рушника до мережаних підборів жіночих чобіток тисячоліттями прикрашали вечорниці, сватання, весілля, хрестини, прощу до Лаври, Храмову службу і т. ін. З вишиванкою завжди було свято серця. Чи не тому стільки творчої вигадки, стільки тепла й любові вкладено в український орнамент, який обійшов усі всесвітні виставки — в Парижі, Брюccелі і т. д.

Десь наприкінці 70-х років, мандруючи шляхами літературної України, я добрався до Чернігова. Мені пощастило побувати в підземеллі тамтешнього краєзнавчого музею, де я побачив найбагатшу в світі колекцію українських вишиванок, зібрану впродовж понад півстоліття поміщиком села Качанівка на Чернігівщині Василем Тарновським, приятелем Тараса Шевченка. Скільки в тій колекції неповторних сорочок і блузок? Нізащо не вгадаєте: 50 000! П’ятдесят тисяч!!! Море вишивки, океан орнаментів, галактика краси!

Як тут не запишатися! І я пишаюся, що належу до нації, яка витворила таке колосальне багатство, таку планетарну красу. Резюмуючи, відповім на запитання, поставлене в заголовку: Чому я ношу вишиванку?

1. Тому, що полотняна сорочка, на відміну від синтетичних, — це захист, збереження здоров’я.

2. Тому, що це краса, що вабить зір і милує душу — гарно ж як!

3. Тому, що це одяг моїх предків, одяг моєї нації. Це справа честі, вважаю, бути вірним своєму етносу і в одязі.

4. І, зрештою, тому, що допоки сновигають по моїй землі зайди колонізаторського штибу, які зоологічно ненавидять усе вкраїнське і вишиванку в тому числі, я демонстративно носитиму вишивану сорочку. Навіть узимку.

І на саме завершення — мрія. Я мрію, що невдовзі Міністерство освіти України запропонує школярам і батькам нову, українську учнівську форму, елементом якої (скажімо, на комірчику, рукавчику, нагрудній кишеньці) буде орнамент, до того ж у кожному регіоні свій — волинський, поліський, прикарпатський, полтавський і т. д. А вчителі, ну, хоча б україністи, історики, співів вважатимуть справою професійної честі зодягнути вишиванки.

(Газета «Дзвін», 20 вересня 1996).