Чи трансформується суспільство нероб і заздрісників у суспільство працелюбів і патріотів?

Про низьку мораль українських політиків написані цілі стоси статей. Не набагато менше дається і порад все тим же можновладцям з метою їх перевиховання. Але чомусь мало хто замислюється над питанням, чи можна хоч щось змінити в українському владному середовищі, коли саме українське суспільство важко хворе. І в нас не може бути іншої політичної еліти, бо вона сформована з представників нашого народу – з таких, як і ми самі, лише з тією різницею, що вони нахабніші і зуміли опинитися там, де потрібно у слушну годину. Мало того, їх «елітний» статус ми самі підтвердили у демократичний спосіб шляхом таємного голосування. Одне слово, маємо те, що маємо, бо іншого мати не можемо.

Наше суспільство і кожного з нас роз’їдають два найнебезпечніші смертні гріхи – лінощі та заздрощі. Саме вони стають на заваді будь-яких прогресивних починань і гальмують розвиток сучасної Української держави.

Я не знаю, хто створив міф про те, що українська нація найпрацьовитіша в світі. Очевидно, легенда походить від заокеанської еміграції і базується на тому, що перші українські поселенці США і Канади здобували своє місце під сонцем важкою щоденною працею. Але, по-перше, це була лише невелика частина українців (і далеко не найледачіша). По-друге, самі обставини - один на один з незнайомим далеким краєм – примушували людей мобілізовуватися і працювати, працювати, працювати.

Але це лише виняток, який підтверджує правило.

У всі часи, починаючи з доби князівської, українці славилися, в першу чергу, двома речами - неабияким умінням воювати і любов’ю до гулянь та застіль. Така тенденція зберігається і понині. Щоправда, перевірити сьогоднішню військову вправність українців неможливо, але, не сумніваюсь, що у разі небезпеки вони завжди готові не стільки захищати свою Україну, скільки свою родину, свій хутір, своє майно тощо. Ну, а щодо гульбищ, то тут усі знають, що ми дамо фору будь-якій нації. І сьогодні немає для українця нічого радіснішого, аніж почути з уст урядовців про чергові тривалі святкові дні. Та й народні прислів’я про це свідчать – «що б таке зробити, щоб нічого не робити», «робота не вовк – в ліс не втече», «послав Бог роботу – та забрав чорт охоту» тощо.

А як же наша хвалена-перехвалена хліборобська вдача? Вона й сьогодні присутня в окремих представників нашої нації. Але лише в окремих, бо рештки працелюбності було вбито за часів радянської влади винищенням куркульства, голодоморами, розстрілами та сибірами.

Тому, на жаль, більшість українців охоплена лінощами, бо звикла до подачок держави, не спроможна до самостійної діяльності і не готова до важкої щоденної праці.

Дехто пояснює величезну армію безробітних відсутністю робочих місць. Неправда. Зверніть увагу, яка велика потреба зараз у робітничих професіях.

Закінчення. Початок на стор.1.

Центри зайнятості навперейми запрошують на роботу, а сотні тисяч молодих людей з сіл, містечок і райцентрів на такі заклики чомусь відгукуються дуже мляво. Чому? Та тому, що працювати не вміють і не хочуть навчитися. На відміну від американців, німців, французів, більшість українців ладна за 1000 гривень на місяць сидіти в офісі, аби лише нічого не робити.

Щоправда, вже росте покоління людей, яке знає, чого воно хоче, не чекає милості від держави і знаходить у собі ресурси розпочати власну кар’єру чи підприємницьку діяльність, покладаючись лише на себе. У них праця стає якщо не потребою, то невід’ємною частиною життя. Такі індивідууми і є ядром середнього класу, який є запорукою майбутніх звершень держави і який в Україні тільки формується.

Але наразі маємо суспільство нероб, яке у своєму середовищі породжує злодійство, пияцтво, наркоманію. Саме лінощі формують в українців ще одну небезпечну і характерну для нашого часу рису – заздрість. У народі формується небезпечна думка: добре жити – значить, нічого не робити. Цю думку формують неукраїнські телеканали, неукраїнська реклама тощо. Коли людині немає чим зайнятися, вона, спостерігаючи за успішними колегами, сусідами, родичами переймається чорною заздрістю до них. Матеріальні блага, котеджі, автомобілі стають для них нав’язливою ідеєю і глушать будь-які благородні починання і позитивні риси характеру в зародку.

У одних заздрість переходить у стадію маніловщини, і нероба так і залишається неробою, мріючи про солодке життя, лежачи на канапі. У інших трансформується у злочинну діяльність, бо це, на їхню думку, єдиний спосіб здобути багатство.

Та для досить великої групи українських громадян заздрість є потужним стимулом до праці, таким собі двигуном прогресу. Вони заради досягнення своєї омріяної забезпеченості готові працювати день і ніч, аби лише дотягнутися до заможнішого життя. Здавалося б, а що в цьому поганого? Адже багатство наживається чесною працею.

Насправді, незважаючи на розбіжності, усі ці три типи заздрісників схожі між собою, бо їхня мета є неправедною. Досягнення ситого життя не є тією місією, заради якої людина приходить на цю грішну землю.

Не заздрість, а благородні устремління мають стимулювати будь-кого з нас до праці. Здоровий кар’єризм прагнення професійного росту, бажання забезпечити пристойним рівнем життя свою родину, допомога ближньому, патріотизм, чесна праця – ось ті стимули, які мають стати базовими для кожного українця.

І перш ніж клясти владу, погляньмо спочатку на себе збоку. У переддень Великодня саме час задуматися, покаятися і залишити свої лінощі та заздрощі у минулому. Чи трансформується суспільство нероб і заздрісників у суспільство працелюбів, патріотів-кар’єристів у доброму значенні цього слова, залежить від нас самих.

Сергій Степанишин.